Истории

 - Сьогодні у Львові дощ, - протягнула, мов муркнула Аліса, обмотуючи навколо тонкої шиї теплий яскраво-жовтий шарф.
- Як завжди - кава у “Майстерні”? - вже звично уточнюю бо відповідь завжди однакова.

- Ще перепитуєш? Привид чекатиме на тебе! - засміялася і зникла за дверима.
З Алісою я познайомився на Личаківському. То була шкільна екскурсія, нам розповідали легенди про знать, поховану тут, та про родинні склепи. Було злегка моторошно, та більше - цікаво. А ще я страшенно хотів їсти, бо спізнювався зранку і не поснідав. Пам’ятаю як зараз - Поліна Олександрівна вказує на вже десь 5-ту скульптуру. Її обличчя серйозне, погляд стрибає по учням, іноді зупиняючись і на мені. Я так звик до її голосу, що занурився у свої думки і майже не розумів, про що мова. Доки хтось не торкнувся мого плеча. Я здригнувся від несподіванки.

Поряд стояла дівчинка трохи нижче мене зростом, с довгим світлим волоссям, що діставало аж до колін. Таку важко було не помітити. Але то ж я!
- Богдане, сьогодні незвично тепло, як для останнього зимового місяця. Хочеш мій сендвіч?
- Та я… Так, хочу.
Вона дістала із маленької сумочки такий же маленький згорток. Я раптом почервонів і швиденько заховав його у свій портфель. Вона помітила мої червоні щоки.
- Їж спокійно. У молодшій школі мати завжди давала мені два сендвічі, хоча знала, що більше одного я не з’їм. Казала “для друга”. Але в мене ніколи не було друзів, тому по дорозі зі школи я віддавала його комусь - то котикам, то песикам, то тим, хто просто був голодний. Та так звикла, що зараз, готуючи собі самостійно, все одно беру на один сендвіч більше потрібного.
Я слухав її і помітив, як спокійно вона розмовляє, як довго затримується її погляд на моєму обличчі. І це було досить незвично, бо зазвичай дівчата часто ховають очі при розмові.

Екскурсія закінчилась. Чи взяв я її номер? Звісно! Не маленький вже. Наступного року вступати, маю вміти робити перші кроки. І не тільки в навчанні. Аліса охоче знайшла мене в соцмережах і підписалася на мою сторіночку.
Додому я йшов радий, мов мільйон виграв. Бо ми домовились зустрітися наступного дня і десь випити кави.

Ввечері небо затягло хмарами. І я почав хвилюватися за завтрашню зустріч. Із цими думками зайшов до Аліси у соцмережу. Дивина! Я єдиний її підписник. Та й фотографій немає. Тоді мене це зовсім не хвилювало. Ну, не любить фотографуватися, що з того? Так і заснув…

Наступного дня ми зустрілись біля Майстерні Шоколаду, обидва із парасольками, бо таки дощило з самого ранку. Довге волосся Аліса заплела у дві косички, що робило її ще милішою. Вона розповідала мені про книгу, яку вона тільки но закінчила читати. Та так захоплювалась, що я попрохав дати й мені почитати, хоча я цю справу не дуже люблю. І все було б добре, аби не одна річ - офіціант приніс один рахунок, тільки за мою каву, ніби Аліса нічого не замовляла. Ми перезирнулись і, залишивши гроші лише за мою каву, хіхікаючи, вибігли на вулицю. Аліса не коментувала це, а я не питав.

Скоро наші зустрічі стали регулярними, і я вже не уявляв собі вівторка, середи та п’ятниці без моєї нової знайомої. З Алісою було легко спілкуватися та обговорювати все на світі. “Хоч би не закохатися” - думав я кожного разу, проводжаючи її до Личаківського. Вона казала, що живе поряд, так що далі проводжати не треба. На моє питання “чи не страшно йти через кладовище?” завжди сміялася і казала, що відчуває себе там, як вдома.
Мене не лякала відсутність страху, я сам не дуже боязний до містики. Та все ж, дивлячись, на тендітну Алісу, поступово зникаючу за деревами та могильними каменями, було трохи не по собі.

Так пройшло півроку. Ми подорослішали, в мене стало більше друзів, а з Алісою ми почали зустрічатися. Зовсім скоро мали бути екзамени, а там вже й університет не за горами. Одного разу я сидів із групою друзів у МакДональдзі. Поки чекали на замовлення, обговорювали, хто що планує у подальшому житті. Хтось хотів стати архітектором, а хтось поїхати навчатися за кордон, я сказав, що люблю Львів, та, мабуть, залишуся тут, отримаю освіту. До того ж тут Аліса.
- Богдане, ти так багато розповідаєш нам про свою дівчину. Познайом нас із нею. Можемо сходити усі разом у кіно, як тобі?
Мене як блискавкою вдарило. Як це не знайомив? Аліса була точно на двох зустрічах, коли збиралися великою компанією. Так, вона рано йшла додому, але вона була!

Я спробував нагадати, але вони мов ніколи її не бачили, а під кінець навіть почали жартувати, ніби це я вигадав сам собі подружку.
На емоціях схопив свої речі, вибіг на вулицю та пірнув у найближчий потік пішоходів. Зателефонував Алісі. та вона не відповідала. Я сів на лавку й почав думати.
І тут у моїй голові ніби почали складатися пазли.

Ми познайомились на кладовищі, офіціант ніколи не приносить їй рахунок, вона сама йде через кладовище, немає жодної світлини з її обличчям, а коли я пропонував зробити спільне фото - ввічливо відмовлялася, а тепер ще й ця ситуація - її не пам’ятають мої друзі. Що відбувається? Невже я… Зустрічаюся із привидом?
По щокам побігли сльози, а по спині - армія мурах. Почало нудити. Чому вона не відповідає? Саме зараз розмова з нею потрібна мені як ніколи. Я сів на найближчий трамвай до Личаківського і поїхав, сподіваючись зустріти її там.

В голові крутилося безліч думок. Одна виправдовувала іншу, а найбільше кричав мій внутрішній скептик: “Який привид? З глузду з’їхав? Не мели дурниць, не буває привидів, а то все - випадковості!”

Так і їхав. Діставшись потрібного місця, моя сміливість чомусь пропала. Вечоріло і я вперше в житті злякався йти навпростець, біля могил та скульптур, тим паче, якщо все ж таки виявиться, що моя дівчина - привид.
І тут як дзеленькне - я аж підскочив. Телефон! Вона! Відповідаю:
- Богданчику, ти тут недалеко, зараз підійду до тебе, чекай, - і кинула слухавку.
Звідки вона знає, що я тут? Як вона взагалі могла це дізнатися? Тільки якщо...
Мене вже зовсім тіпало, я навіть хотів втекти, але цікавість перемогла і я з тремтячими колінами чекав.
“Ну, або я все дізнаюся, або тут і згину!” - думав про себе. Чекав хвилин п’ять, та на таких емоціях вони здалися вічністю.
Аліса виглядала як завжди - довге світле волосся, мила посмішка. Тільки тепер вона мене лякала. Я, вже нажаханий власними думками, випалюю:
- Алісо, я все знаю. Чому ти одразу не сказала мені, що ти привид, навіщо було дурити мене? Офіціант у кав’ярні не бачить тебе, тому не приносить рахунок, ти не дозволяєш проводжати тебе до дому, а тільки до кладовища. Може, це тому, що кладовище і є твій дім? Мої друзі не пам’ятають тебе, ти не фотографуєшся і я твій єдиний підписник у соцмережах. А ще за весь час я жодного разу не бачив твоїх батьків.
Вона подивилась на мене дуже дивно, як не дивилась ніколи. Мені стало зовсім моторошно. От тут мені й… Я відгадав її таємницю і тепер мені не вибратись звідси живим… І тут вона як зарегоче. Гучно, дзвінко, не пам'ятаю, щоб вона колись так сміялася.
- Ото жартуєш, ото даєш! - вона аж захлиналася від сміху.
- Та ти чого смієшся? Я серйозно! - закричав я, бо вже не розумів, що відчуваю.
Аліса замовкла, мабуть тільки в цю мить зрозуміла, що я реально не жартував з нею. Вона сіла поряд зі мною на трамвайній зупинці і, дивлячись мені прямо в очі, м’яко мовила:
- У нашій кав’ярні в мене акційна золота картка, на кожен третій напій, а так як каву я дуже люблю, то якраз на наші зустрічі я залишала подарункові позиції. Фотографії в мене є, але я не публікую їх у соцмережах, тому що не хочу. Ти єдиний мій підписник, бо профіль приватний, ти не бачиш тих, хто підписаний на мене, крім тебе, а прибрати я забула. Друзі не пам’ятають, бо тоді, коли ми бачились, обидві зустрічі були тематичні, у костюмах, я була у чорній перуці, а вони пам'ятають про довге світле волосся. Не ті асоціації, розумієш?
Я мовчав. Аліса перестала посміхатися і вже серйозним голосом сказала:
- А кладовище - мій другий дім, бо там відпочиває моя матуся. Я кожного дня бачусь із нею, і після наших зустрічей завжди розповідаю їй про тебе. Я вірю, що вона чує мене. А тато працює за кордоном, надсилаючи мені гроші. Можливо неправильно, що школярка, навіть старших класів, живе сама, але я звикла. Та й до того ж я все вмію.
Вона розповідала, а я стояв и не знав, що сказати. “Який же я бовдур!” - крутилося в голові. Треба ж було вигадати таку нісенітницю із цим привидом.
- Пробач мене! - тільки й зміг сказати я у виправдання.
Був упевнений, що Аліса образиться і припинить спілкуватися зі мною. Та я помилявся!

З тої історії пройшло вже кілька років, ми вступили в один університет, живемо разом та ту розмову згадуємо зі сміхом та щіпкою мого сорому, хоча Аліса досі каже, що то дрібниця і важко було не задуматись про таке, коли стільки “доказів”.
Сьогодні п’ятниця, тому після пар ми йдемо на каву у Майстерню на пересіченні двох старовинних вулиць. Що ж, вона любить його.
- Сьогодні у Львові дощ, - протягнула, мов муркнула Аліса, обмотуючи навколо тонкої шиї теплий яскраво-жовтий шарф.
- Як завжди - кава у “Майстерні”? - вже звично уточнюю бо відповідь завжди однакова.
- Ще перепитуєш? Привид чекатиме на тебе! - засміялася і зникла за дверима.

 Ткач Валерія, 4 курс,  ЗНУ

• Назад
• Вперёд